Я ВІРЮ
Мов птах у клітці, б'юся по світлиці,
Шукаю слів вогненних, вулканічних,
Щоб ті слова, як громи-блискавиці
Струснули все з основ, немовби "вічних".
Бо в серці гнів пала: не можу чути,
Що з голоду вмирає десь людина,
Коли в панів, мов свято, кожна днина
І їх столи від вин і страв зігнуті.
Як піна, слово те на бистрій хвилі
Пливе, глибин душі не заторкнувши,
Бо міць його канчук і тюрми глушать.
А все ж слова, палкі і бистрокрилі,
Я в пісню покладу, як сурми звуки, -
І, може, двигнуться мозольні руки.
14 грудня 1934 р.
Що особливо цинічно - цей вірш написаний через рік після жахливого багатомільйонного Голодомору, який влаштували комуністи у 1932-33 роках в радянській Україні (Галичина на той час входила до складу Польщі, тому Волощака голодомор оминув).
Волощак знав про Голодомор, про мільйони українців, померлих від голоду, тому що Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький (граф, що став монахом; в інших своїх поезіях Волощак називає його прізвище з маленької літери і радіє тому, що його родина знищена комуністами) не побоявся помсти СРСР і підняв ґвалт на увесь світ про цю трагедію, а також організував масштабну збірку на Галичині для допомоги голодуючим.
Однак про це у Волощака ані слова.
Голодомор, організований комуністами, не спричинює гніву в його серці...